Найдавніша письмова згадка про село Зимна Вода датується 1365 роком і засвідчує, що король Казимир III Великий надав третю частину зимноводівського млина та третину прибутків від нього мельникові Конрадові з Прусії. У цей час село існувало як упорядкована одиниця на «руському» праві. Під назвою «Зимна Вода» було об’єднано власне Зимну Воду, Рудно та Холодновідку.
У 1425 році земському судді Янові Голомбеку королем Владиславом Ягайлом, за визначні заслуги перед короною, було даровано величезні маєтки в селі, а також й титул дідича Зимної Води. У 1453 році в селі утворилася парафія і тоді виникла потреба у парафіяльному храмі. Так, за сприянням Голомбека, на горбі, який домінував над селом, з’явився невеликий дерев’яний храм, що простояв до 1678 року.
У 1461 році Ян Голомбек впроваджує в селі феодальні порядки на німецький лад: переводить урядову Зимну Воду на німецьке право, призначає солтиса, якого наділяє адміністративною, політичною та судовою владою. 16 листопада 1461 року Голомбек продає солтиства у с. Зимна Вода Станіславу з Красника за 30 польських гривен, три лани, рибний став та луг. Солтису дозволено переселяти всіх охочих до села, викорчовувати ліси та хащі, будувати хати, копати нові ставки. Першим солтисом став Станіслав з Красника. Селяни повинні були сплачувати солтисові по одному грошу на рік, а власнику села Яну Голомбеку — відпрацювати чотири дні на рік від двору. Ян Голомбек додатково дозволяє Станіславу корчувати ліс по інший бік річки навпроти руднівського ставу та поселяти там селян за плату, яка складала двадцять грошів з лану та колода вівса (4 центнери). Так з’явилося поселення у місцевості «Рудний став». У 1591 році «Рудний став» від’єднався від Зимної Води та у його межах було утворено самостійну адміністративну одиницю — село Рудно. Отже, у 1650-х роках Зимна Вода стає впорядкованою феодальною громадою. Селяни, отримавши землю від феодала, змушені були брати участь у воєнних походах під його хоругвами.
Незабаром Голомбек звільняє солтиса від виконання покладених на нього обов’язків та сам розв’язує всі питання, пов’язані з землею, податками, панщиною, адже фільваркове господарство ще було слабо розвинуте, й феодал отримував свої доходи (натурою та грошима) зі своїх підданих, зі своїх ланів, лісів, сіножатей, ставів та корчми. Через село проходили важливі торговельні шляхи від поблизу розташованого, великого й заможного міста Львова до Городка, Вороцова та Мальчиць, якими везли продукти харчування, й частина прибутку від проїзду через село залишалася власнику поселення. Важливе місце в господарстві мали млини та корчми. Всі піддані зобов’язані були молоти зерно лише на панському млині, а горілку, пиво, вино — повинні були купувати лише у панській корчмі.
Документ, датований вереснем 1462 року, розповідає про суперечку двох шляхтичів, двох Янів — Голомбека та Зубрицького. У цьому документі, що був підписаний королем Сигізмундом I Старим, вирішується суперечка між власником села Яном Голомбеком та громадянином м. Львова Яном Зубрицьким щодо розмежування міста Львова з с. Зимна Вода, яка тривала тривалий час. Рішенням королівського суду було встановлено: кордон між містом та селом залишити без змін.
Після смерті власника Зимної Води Яна Голомбека у 1503 році селом володіли Варвара Гарнаст і Маргарета Розборська, у 1531 році село купив Альберт Тшебенський. За три роки Софія (вдова Станіслава Синека) подарувала своєму двоюрідному брату Міколаю Голомбеку частину Зимної Води. У 1568 році власником села був Бальтазар Лісновський, а за два роки співвласниками маєтності Зимна Вода стали Гинеки. Від 1595 року землями поселення володів Якуб Семп-Шажинський. Того ж року між власником Зимної Води та Рудна Якубом Семп-Шажинським та львівським розпорядником Димитрієм Соліковським точилася суперечка, щодо розмежування сіл Рясна-Польська, Зимна Вода та Рудне.
За свою історію Зимна Вода мала 11 власників. Аж поки у липні 1607 року останній власник села Станіслав Стадницький — каштелян перемишльський подарував село Львівській колегії єзуїтів, котра закріпила свою владу у Зимній Воді на наступних 167 років.
У 1612—1625 роках коштом ордену було збудовано новий костел св. Катерини. При костелі єзуїти заснували велике господарство-фільварок, доходи з якого йшли на утримання Львівського ордену єзуїтів.
Друга половина XVI століття — це період Хмельниччини і подальших подій. Особливого піднесення досяг даний рух в Галичині після того, як козацьке військо очолюване гетьманом Богданом Хмельницьким здобуло восени 1648 року перемогу над поляками під Пилявцями. В результаті Пилявецької битви польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, створилися сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Наступним стає столиця галицького краю — Львів. У жовтні 1648 року козацьке військо Хмельницького підійшло під оборонні мури Львова та взяло місто в облогу. Розіславши при цьому свої полки на здобуття менших міст, що мали такий самий статус, як і Городок. Селяни Зимної Води відмовлялись коритися полякам, а ті залишали свої маєтки, зокрема, пани Голомбки, які втікали до Польщі.
Для населення настали не найлегші часи. На території Зимної Води отаборились союзники Хмельницького — татари, які нахабно поводилися з місцевим населенням: грабували села, забирали у ясир та вбивали селян, а коли відходили, спалили село, залишивши лише два мурованих будинки. Козацькі загони, які прямували на захід, не зупинились в Зимній Воді, тому що їхнім завданням було звільнення Городка, який вважався дуже укріпленою фортецею та мав ключове значення у регіоні, оскільки там вирішувалася доля всієї Галичини.
У 1649 році було підписано Зборівський мирний договір, за яким Річ Посполита визнавала існування козацької України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, решта земель знову опинилися під владою польської шляхти. Цікавий документ виявлено у Львівському архіві, який свідчить, що 30 квітня 1649 року громади сіл Зимна Вода та Холодновідка, на загальних сходах, просять львівську владу почекати зі сплатою податків, через те, що села зазнали значних руйнувань, а люди не мали за що жити і відповідно нічим було сплачувати податки.
По закінченню визвольної війни не було вже прямих власників Зимної Води. Селом займались каштеляни роду Стадницьких, які по-новому розподіляли землі з маєтками та розпочали жахливу пацифікацію сільського населення. Найбільше отримав орден єзуїтів.
У 1655 році, після об’єднання з Московією, запорожці полковника Капусти разом з російськими драгунами проходили через Зимну Воду під час наступу на шляхту. Під час бойових дій було вщент спалено костел, але єзуїти його одразу відбудували. У 1672 році татарське військо вдруге отаборилось на території села, а в 1695 році — втретє і востаннє.
У 1772 році, у результаті розділу Речі Посполитої, колишні королівщини опинилися у складі Габсбурзької монархії та у 1774 році Галичина отримала офіційну назву — «Королівство Галіції та Лодомерії». Одночасно було скасовано орден єзуїтів, введено аболіційні контракти, кадастрову карту, поступово розвивалась освіта, почало відновлюватись господарство села.
Почалося масове заселення села німецькими колоністами. Частина села, де вони оселилися, у 1781 році отримала назву колонія «Кальтвассер». Тоді тут мешкало 17 родин з Мангайму та Франкфурта-на-Майні. Пізніше, у результаті розукрупнення великих земельних ділянок, утворилося ще 5 менших та на них колоністи збудували ще п’ять будинків. Таким чином, Кальтвасер нараховував вже 22 номери. Одночасно із заселенням Кальтвасера, у Зимній Воді, оселяються ще сім родин з інших районів Німеччини.
Перші поселенці колонії за віросповіданням були євангелістами. У 1824 році, на території Кальтвассеру, була збудована однокласна німецька школа, яка мала приватний статус. У 1909 році її відвідувало 39 дітей, з них 34 — німецьких колоністів. Саме навколо цієї школи об’єдналась громада Кальтвассера. Громаді доводилось важко утримувати школу, попри різні пожертви від діяльності товариства й церкви. Причиною було те, що німецька громада села повинна була вносити, приблизно 40 років, свою частку для польської школи в Зимній Воді та русинської (української), що була побудована в Рудно біля церкви, оскільки більшість німців були власниками земель на цих територіях. До 1905 року Кальтвасер був самостійною політичною громадою, але невдовзі до неї приєдналась громада села Конопниця, яка була заселена мазурами (німці, онімечені поляки і прусси).
У 1834 році село продано графові Михайлу Чацькому, шляхтичу зі Східної України за 65000 золотих. На той час одним із місцевих дідичів був граф Альберт Міллер.
У 1848 році країни Європи переживали «весну народів» — хвилю революційних виступів за рівність громадянських та національних прав, за економічні реформи. Не оминули вони і Габсбурзьку монархію. У березні 1848 року вибухнуло повстання у Львові, але воно було жорстоко придушене, і все ж влада пішла на певні поступки та 22 квітня 1848 року циркуляром галицького губернатора «Про знесення панщини та інших данин підданих» було скасоване кріпацтво. По всіх селах Галичини, на відзначення цієї знаменної дати, встановлювали пам’ятні хрести. Такі хрести було встановлено й у Зимній Воді, які й понині стоять на сучасних вулицях — Суховільській, Заньковецької та на території колишнього Кальтвассеру.
Скасування кріпацтва та проведення інших реформ стало певним поштовхом до господарського, соціального та культурного розвитку. Важливою подією для села стало будівництво залізниці Львів — Перемишль. Початково, прокладання залізничної колії планувалося через село Скнилів, в обхід Зимної Води, але завдяки протестам мешканців Зимної Води, колія таки пройшла через село. Будівництво розпочалося у 1848 році, а закінчилося у 1861 році.
Львівський римо-католицький канонік Францішек Тома 1857 року при місцевій римо-католицькій плебанії заснував притулок для збіднілих мешканців Зимної Води, який 17 січня 1858 року офіційно був затверджений розпорядженням намісника цісаря в Галичині Агенора Голуховського. Станом, на 1873 рік, фінансові активи закладу становили 315 злотих, прибуток за рік становив 14 злотих.
Польська школа у Зимній Воді відкрита у 1870 році в будинку священника поблизу костелу Святої Катерини (нині — плебанія греко-католицької церкви Святого Івана Богослова). Село не мало української (русинської) школи, а місцеві українці ходили до школи, що діяла в Рудному при церкві Воздвиження Чесного Хреста.
Наприкінці XIX століття у Зимній Воді налічувалося 111 господарств, де проживало 764 особи, серед яких переважну більшість становили поляки, а також було 83 німці та 55 євреїв. У цей час село досягло високого рівня економічного розвитку. Продовжувало своє існування прибуткове господарство при костелі. Великим господарством був маєток пана Міллера, німецького колоніста, який став чи не основним роботодавцем для селян. Його землі тягнулися аж до Суховолі. У власності Міллєра був великий став. Нині, територію маєтку зі ставом займає військова частина.
У 1893 році в селі було організовано товариство сільськогосподарників Зимної Води, котре проіснувало кілька десятиліть.
До першої світової війни Зимна Вода — це типове село, у якому проживало 742 католики і лише 78 осіб, які вважали себе греко-католиками. Церква Воздвиження Чесного Хреста, яку відвідували українці знаходилася в Рудному, а в Зимній Воді діяв костел.
1 серпня 1914 року вибухнула перша світова війна. Цього дня прийшов посланець зі Львова до сільського уряду й дав наказ про загальну мобілізацію. Всі військовозобов’язані особи повинні до 24 години з’явитись та відбути на передову. Смертна кара чекала того, хто б відмовився. Декілька днів мобілізовані перебували у Львові, а пізніше їх відправляли на фронт. Деяка частина вояків була залишена для обслуговування залізниці, телефонним й телеграфним зв’язком та забезпечення армії технікою й продуктами. На території села відбувалися запеклі бойові дії між австрійськими та російськими військами.
У 1915 році в Зимній Воді був розміщений великий табір і польові кухні російської армії, які годували не лише військових, але й цивільних, з метою надання підтримки російській армії місцевим населенням. Взимку 1914—1915 років тут отаборився загін черкесів. Проте, через постійні скарги селян військове командування змінило місце його дислокації. Згодом розпочався відступ російської армії, разом з яким вони в селі позабирали в селян коней та корів. Навесні 1915 року російське військо, що відступало, знищило об’єкти залізниці, а саме, було підірвано залізничний міст, спалено 4 технічних будівлі залізниці, залізничну станцію, українську школу.
Восени 1918 року розпалася Австро-Угорська імперія, а на її уламках постав ряд незалежних держав. У результаті Листопадового чину, 1 листопада 1918 року, у Львові було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. З появою нової української самостійної держави не хотіли змиритися правителі щойно відродженої другої Речі Посполитої, оскільки в них була давня мрія про велику Польщу «від моря до моря». Підтримувані правителями країн Антанти, вони здійснили збройну інтервенцію проти молодої Української держави.
На початку листопада у Львові спалахнув польський заколот, у результаті якого полякам вдалося захопити гілку залізниці між Перемишлем та Львовом, а згодом і головний залізничний двірець у Львові. Наприкінці листопада під натиском переважаючих ворожих сил українські частини залишили Львів. Одразу ж була скликана військова рада Української Галицької Армії. Засідання військової ради відбувалася у Миклашівській плебанії, на якій узявши до уваги співвідношення своїх та ворожих сил, військове командування вирішило усіма можливими способами узяти місто в облогу та повернути його під свій контроль. Для виконання цих рішень необхідно було підтягнути сили та організувати підпілля. Було організовано мобілізацію на всій території Галичини, вільній від ворогів. А Зимна Вода, своєю чергою, була ключовим пунктом на західних підступах до Львова та місцем масивного спротиву поляків.
На залізничній станції Зимна Вода підслухано телефонну розмову про те, що з Кракова до Львова має прибути ліквідаційна комісія, щоб перебрати владу і приєднати Галичину до Польщі. Місцевий загін УСС, який очолював житель села Рудно Байцар, розібрав залізничні рейки і не допустив ліквідаційної комісії до Львова. У цей же період на території Зимної Води проходили жорстокі бої підрозділів УСС, УГА з польськими оборонцями.
Наприкінці літа 1920 року Польща, яка щойно відновлювала свої сили, ледь не розвалилася під натиском новітньої червоної орди, що насувалася зі сходу. Перша кінна армія Будьонного та інші підрозділи та з’єднання Червоної армії захопили більшу частину Тернопільщини; Золочівський, Бродівський, Перемишлянський, Сокальський, Радехівський, Кам’янко-Струмилівський, Бібрський, Львівський повіти.
15 липня 1920 року в окупованому Тернополі була проголошена Галицька Соціалістична Радянська Республіка. Демагогічними гаслами більшовики намагалися привернути на свій бік трудовий галицький люд. Тим часом Перша кінна армія стрімко просувалася вперед.
20 серпня 1920 року частини Червоної армії перейшли річку Західний Буг та зайняли Раву-Руську з наміром увійти до Львова, але були відкинуті польським військом. Пізніше відбувся жорстокий бій під Прусами армії УНР з «червоною» кіннотою. Результатом бою було відсічення армії УНР від союзної польської армії, а Перша кінна армія, своєю чергою, підійшла до львівського Підзамча.
Ціною великих надзусиль польсько-українські військові підрозділи 25 серпня остаточно відкинули більшовиків від Варшави, але той союз не був тривалим.
18 березня 1921 року у Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УРСР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921, за яким Польща відмовлялася від земель давньої Речі Посполитої, розташованих на схід від кордону, встановленого в Ризі, а РРФСР і УСРР від претензій на території, що лежали на захід від лінії кордону, тобто західноукраїнські та західнобілоруські землі опинялися під владою панської Польщі. Кордоном визначено річку Збруч. РРФСР і УСРР на своїй території мали забезпечити за польською меншиною повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права представникам російської, української та білоруської меншин, а ось виконувати свої зобов’язання щодо меншин Польща не збиралася, так само як і РРФСР та УСРР. До Польщі потрапили західноукраїнські землі — вся Галичина, Холмщина, Підляшшя та Західна Волинь. Так Зимна Вода знову опинилася під владою Польщі, але вже II Речі Посполитої і відтоді розпочалася друга хвиля польської колонізації Галичини.
У 1920 року село Зимна Вода стає центром однойменної гміни у Львівському повіті, Львівського воєводства.
У міжвоєнний період в селі було збудовано близько 300 двоповерхових вілл, власниками яких стали львівські державні службовці та залізничники. У 1923—1924 роках з’являються також нові будівлі німецьких колоністів, як, наприклад, Міллер, Рупп, Ганс, Пірцель, а також переселяються до Зимної Води багато родин з німецькими прізвищами. Таким чином, частина Зимної Води, де оселяться новоприбулі німці, отримує назву Міллерівка (від прізвища пана Міллєра, який мешкав у тій частині села та мав найбільший маєток). Цьому сприяло і те, що Зимна Вода була популярною рекреаційною зоною для львівського панства.
До другої світової війни населення було переважно польським, а ті декілька українських родин, що залишились тут, змушені були перейти на «польське».
Період 1927—1938 років був періодом національного піднесення для українців. У цей час відбувається національно-культурне відродження, відновлюється діяльність товариства «Січ», оживає товариство «Просвіта». У 1925 році товариство «Просвіта» відкрило читальню в селі. Активними членами товариства були Іван Стрілецький, Теодор Кокорудз, Богдан Паньків. Саме вони заснували аматорські гуртки при читальні, давали театральні вистави для мешканців свого села та навколишніх сіл. При читальні «Просвіта» було засновано жіноче товариство «Союз українок», гурток «Сільського господаря», спортивне товариство. З виставами часто виступали у Кальтвассері і, відповідно, з Кальтвассеру приходили з виставами до Зимної Води.
З Кальтвассеру виступали мандолісти, якими керував скрипаль Ганс Фігель. До села часто приїжджали групи юнаків зі Львова з виставами. Вистави проходили у приміщенні школи. Ця обставина й спонукала молодь мати своє власне приміщення. У відповідь на це голова євангелістської громади села Рудольф Лінк проявив ініціативу й заохотив молодь побудувати нову школу. Чимало мешканців Міллєрівки відгукнулося на цю пропозицію: хто жертвував цеглу, хто пісок. Лінк, аби поповнити касу для будівництва школи, влаштовував літні празники. Надходження були значними, й вже у 1932 році розпочалося будівництво школи.
У 1933 році в Зимній Воді було засновано спортивний клуб «Єдинастка». До грудня 1933 року тут діяв гурток «Читальня народної школи».
1 серпня 1934 року, у результаті територіальної реформи Львівського повіту, у Львівському воєводстві утворено гміну Зимна Вода з головною садибою гміни у Зимній Воді, до якої увійшли сільські гміни: Білогорща, Кальтвассер, Рудно, Скнилів, Скнилівок, Зимна Вода та ЗимновідкаRozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 14 lipca 1934 r. o podziale powiatu lwowskiego w województwie lwowskiem na gminy wiejskie // Dziennik Ustaw. — 1934. — nr 64. — poz. 546. — S. 1122—1123. (пол.)</ref>.
У 1934 році створено «Жіночий стрілецький союз» та «Союз жінок зайнятих громадською працею». У цей час у селі діяв чоловічий хор «Акорд» і ряд інших організацій та гуртків. У 1938 році польська влада закриває «Просвіту», яка була центром національно-культурного розвитку.
Протягом 1930-х років широку діяльність в Зимній Воді розгорнули підпільні осередки Української Військової Організації та ОУН.
11 березня 1939 року, розпорядженням міністра внутрішніх справ Польщі Феліціяна Складовського, було змінено німецькі назви поселень (колоній) на польські, у тому числі й назва німецької колонії «Кальтвассер», яку було перейменовано на Волю Конопницьку та була заснована громадська Рада (пол. Gmina Zbiorowa), до якої увійшли мешканці сіл Зимна Вода, Воля Конопницька, Холодновідка, Лапаївка та Рудно, а головою громадської Ради в Зимній Воді обрано колишнього очільника «Кальтвассеру» Рудольфа Вершнера.
24 серпня 1939 року був підписаний славнозвісний договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом (Пакт Молотова — Ріббентропа), який гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією в Першій світовій війні територій. До договору додавався секретний протокол, яким визначались радянські та німецькі «сфери впливу» в Північній та Східній Європі. Цей договір вирішив долю народів, які тривалий час проживали мирно, а тепер через політичні ігри Радянського Союзу та Німеччини вимушені полишати свої домівки.
1 вересня 1939 року, майже через тиждень після підписання пакту, була розпочата Німеччиною та Словаччиною військова операція проти Польщі. У відповідь Велика Британія і Франція, згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, що ознаменувало початок другої світової війни. Військові дії (війна) між Польщею та Німеччиною була швидкоплинними й тривали 22 дні.
О п’ятій годині ранку 17 вересня (через 17 днів після наступу Вермахту на територію Польщі та після переходу німецьких військ річки Сян) передові і диверсійно-штурмові загони Червоної Армії перетнули радянсько-польський кордон та розгромили польську прикордонну охорону. Перші години операції підтвердили дані радянської розвідки про відсутність значних угруповань польських військ, що дозволило прискорити наступальні дії. Одержавши повідомлення про перехід Червоною армією польського кордону, німецьке командування віддало наказ військам зупинитися на лінії Сколе — Львів — Володимир-Волинський — Берестя — Білосток, тобто відповідно до пакту Молотова — Ріббентропа, кордон було встановлено по річці Сян.
19 вересня радянські війська підійшли до Львова. Тут Червона Армія зустрілась з частинами Вермахту, які вже упродовж майже тижня блокували в місті 15-тисячний польський гарнізон на чолі з генералом Владиславом Лангнером. Внаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням німці відійшли з цього району. Червона Армія здійснила декілька невдалих спроб здобути Львів. 22 вересня 1939 року після переговорів з радянським командуванням львівський гарнізон погодився капітулювати на почесних умовах, які, втім, не було виконано. При виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені до концтаборів. Таким чином було окуповано територію східної Польщі (Західної України), узгоджену в пакті Молотова — Ріббентропа.
Разом з німецькою армією, виїжджали і німецькі колоністи Зимної Води. У грудні 1939 року була заснована комісія з переселення, повернення на батьківщину, з поновленням своїх громадянських прав, осіб, які під час війни опинилися за межами своєї країни та перебували тривалий час поза батьківщиною. Комісія складалася з трьох осіб — одного рейхсдойчера з Берліна, мешканця міста Львова Рудольфа Войзе та одного місцевого мешканця. Охочих переселитися була дуже велика кількість, які добре розуміли, що значить жити під владою більшовиків. Новоприбулих переселенців поселяли у історичній області Силезія (нині вона поділена між Польщею, Чехією та Німеччиною, згідно з рішеннями Ялтинської та Потсдамської конференцій). 16 січня 1940 року жінки з дітьми були відправлені у товарних вагонах зі станції Зимна Вода до Перемишля, а наступного дня, 17 січня, чоловіки возами поїхали вслід за ними. Таким чином була розпущена та припинила своє існування євангелістська організація Зимної Води.
Перед від’їздом деякі мешканці Рудна, Зимної Води, Суховолі прийшли, щоби попрощатися зі своїми сусідами. На згадку про себе німецькі колоністи подарували святий образ, намальований олійною фарбою для греко-католицької церкви. У Зимній Воді цей факт засвідчує, що відносини між українцями та німецькими колоністами були добросусідськими, теплими та щирими.
З документів відомо, що у 1942—1943 роках село Зимна Вода з Волею Конопницькою належали до Львова. У роки війни на території села бої не проводились, але окупаційна влада заснувала тут єврейське гетто, куди звозили євреїв із навколишніх сіл. Зондеркоманди розстрілювали євреїв на сучасній вулиці Сірка (колишня вулиця Міцкевича).
У липні 1944 року село захопила радянська армія. Під час відступу німців було зруйновано приміщення станції. Зруйнованим залишився також перехідний залізничний міст через залізничну колію, залишки якого у 1948 році перевезли на Левандівку у Львові.
Під час другої світової війни 98 мешканців села брали участь в бойових діях у складі військових підрозділів радянської армії, з них 34 нагороджено орденами і медалями.
Наприкінці липня 1944 року до Зимної Води повернулася радянська окупація. З приходом радянської влади кардинально змінився національний склад населення Зимної Води.
Закінчення другої світової війни спричинило цілий ряд проблем, пов’язаних із кордонами і, зокрема, поляками, з українським населенням, яке проживало в Польщі. Відповідно за домовленостями між урядами Радянського Союзу, з одного боку, та Польщі — з іншого, пройшов обмін населенням, який завдав значних страждань всім учасникам процесу. Для багатьох воно стало особистою, сімейною, службовою трагедією, вирішення якої затягнулося на довгі роки.
Місцеве польське населення змушене було покинути свої домівки і виїхати до своєї історичної Батьківщини, а залишені будинки було оголошено державною власністю. «Стара» нова влада почала заселяти українців із Закерзоння, депортованих з українських етнічних земель — Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини.
У 1945 році розпочалась в Зимній Воді робота з організації дієвих органів радянської влади, а саме, було скликано загальні збори, тоді ще нечисельного села, створена сільська рада та обраний її виконавчий комітет. Першим повоєнним головою виконкому Зимноводівської сільської ради був обраний (призначений) Мусійовський Іван Андрійович, а сам виконком під головуванням Мусьйовського працював до 1950 року.
У 1946 році Зимну Воду було перейменовано у Водяне, а у селі розпочала свою роботу щойно відкрита артіль імені Б. Хмельницького, що розміщувалася в межах території сучасного заводу нестандартного обладнання.
У 1950 році був створений колгосп імені М. І. Калініна та об’єднав багато, переважно бідняцьких, господарств та отримав Акт на вічне користування землею.
27 січня 1951 року на засіданні сесії Водянської сільської ради депутатів трудящих III скликання, відкритим голосуванням, головою сільської ради було обрано Верпкера Мирона Йосиповича, а 3 серпня 1952 року рішенням VII сесії Водянської сільської ради трудящих III скликання, головою сільської ради було обрано Грачова Василя Олексійовича.
У 1954—1958 роках сільським головою був Пітуля Петро Степанович — переселенець зі знищеного поляками українського села Малковичі біля Перемишля. Пітуля ставши сільським головою та одночасно головою церковного комітету, встановив в костелі Святої Катерини образ Святого Івана Богослова, привезений ним під час переселення із Малковичів, тобто цього дня у 1954 році колишній костел став церквою та його було посвячено в ім’я Святого Івана Богослова. Петро Степанович, на власний страх та ризик, за чотири роки свого правління прописав у Водяному 22 греко-католицьких священики, яких переслідувала тодішня влада.
У 1957 році відбулося об’єднання дрібних колгоспів Водяного, Холодновідки, Конопниці, Рудна та Білогорщі у велике колективне господарство імені Ілліча, з колгоспною конторою (правління колгоспу) у Водяному та з загальною площею земельних наділів, яка складала 2200 гектарів. Основним напрямком діяльності колгоспу було вирощування зернових культур.
За особливі досягнення у розвитку сільського господарства, на засіданні парторганізації, кандидатуру Петра Степановича Пітулі було висунуто, як претендента на вступ до лав комуністичної партії, але він відмовився. З цієї причини й був звільнений з посади сільського голови.
Його наступницею, на початках виконувачем обов’язків голови, стала Падко Євгенія Миколаївна, а 11 березня 1959 року на першій сесії Водянської сільської ради депутатів трудящих VI скликання, при відкритому голосуванні, її було обрано головою сільської ради. На посаді голови сільської ради Євгенія Миколаївна знаходилася до 1967 року.
За час каденції Євгенії Миколаївни суттєво збільшилась кількість мешканців села. Ті люди, котрі не бачили перспективи мешкаючи у віддалених від Львова селах і працюючи за копійки у колгоспах, почали масово виїжджати на роботу до Львова. Намагалися оселитися у Водяному. Особливо багато осіло в селі вихідців із Мостиського, Городоцького, Самбірського та Старосамбірського районів. Багато в цей час осіло також людей, що повернулися із сталінських таборів з Сибіру, Казахстану, крайньої півночі Росії і Далекого Сходу. Почалося інтенсивне житлове будівництво, а також було заасфальтовано автомобільну дорогу при вул. Тургенєва (нині — вул. Шухевича) та частину дороги до залізничної станції Зимна Вода, що при вул. Миру.
У 1965 році став до ладу дослідно-експериментальний завод нестандартного обладнання.
У 1968—1972 роках на посаді голови сільської ради працював Воротник Микола Порфирійович. Воротник продовжив політику своєї попередниці, тобто продовжилося інтенсивне переселення нових мешканців та масова забудова села, а також було багато зроблено для зміцнення матеріальної бази сільських шкіл, дільничої лікарні.
Протягом 1960-х та початку 1970-х років у селі оселилося багато греко-католицьких священиків та служниць. Незважаючи на всі намагання режиму, у підпіллі вирувало церковне життя села: проводилися богослужіння, обряди вінчання, Першого причастя, висвячувалися нові священики УГКЦ тощо, тому у представників окупаційної влади, КДБ село отримало назву «уніатського розсадника».
Ще у березні 1946 року у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Патріарх Російської Православної Церкви Алексій I благословив цю подію. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників — жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині.
Прикладом таких переслідувань є доля священника Мар’яна Володимировича Гірняка, котрий їздив селами Мостиського, Городоцького та Яворівського районів відправляючи Святу Літургію. У 1983 році о. Гірняка було заарештовано та після тривалих катувань у Городку священик помер. У 1960—1963 роках в селі мешкав брат ЧНІ Авксентій (Кінащук) та працював садівником у дитячому протитуберкульозному санаторії, а пізніше в одній хаті з ним мешкав о. Петро Козак — настоятель підпільної УГКЦ. У 1975 році тут мешкав парох сіл Добряни та Путятичі отець Богдан Сенета.
Протягом першої половини 1973 року керував селом Зуб Михайло Федорович. За цей короткий проміжок часу перебування на посаді сільського голови були підсипані гравієм дороги при вулицях Миру та Суховільській, а також виготовлено проектну документацію для будівництва моста через річку.
Від червня 1973 року по 1979 роки головою Водянської сільської ради була Галина Петрівна Бойко-Попович. За час її керівництва було зроблено немало добрих справ. Тоді до складу Водянської сільської ради входили також Білогорща, Холодновідка, Лапаївка та Конопниця, тож й роботи для сільського голови було досить багато. Так, за головуванням Галини Петрівни, у Конопниці було добудовано клуб та відремонтовано медпункт, а також, у Білогорщі проведено капітальні ремонти медпункту, клубу та дороги з Білогорщі до Левандівки.
У 1975 році, за її ініціативи, було реконструйовано міст через річку навпроти сільської ради.
У 1978 році Галина Петрівна подавала клопотання до голови Ради Міністрів УРСР щодо виділення коштів для будівництва приміщення сільської ради. Такі кошти невдовзі було виділено та розпочато будівництво нового приміщення сільської ради на тодішній вулиці Тургенєва (нині — вул. Шухевича). Крім цього, за час головування Галини Петрівни, було виготовлено технічну документацію на газифікацію села.
У 1980—1984 роках головою сільської ради працював Володимир Григорович Курносов, за час каденції котрого, було завершено будівництво нового приміщення сільської ради; встановлено сільську АТС на 200 номерів, розпочато добудову школи № 2; виготовлено технічну документацію для будівництва школи № 1 на 1176 учнівських місць та розпочато саме будівництво школи, збудовано крамниці по вул. Суховільській та Сонячній.
Проте, мешканці Зимної Води найбільше є вдячними Курносову за те, що під його керівництвом у 1983 році розпочалися роботи з газифікації села. Завдяки старанням Курносова В. Г., Стадника С. І., Мартинишина Є. Ю., котрі неодноразово зверталися до Кабінету Міністрів УРСР та особисто їздили до Києва, у порядку експерименту, як для найбільшого села України, було дозволено утворити кооператив мешканців села для газифікації. Цей кооператив очолили С. І. Стадник та Є. Ю. Мартинишин. І вже у 1984 році була побудована перша газорозподільча станція при вул. Шевченка.
Суттєвий вклад у газифікацію Зимної Води вніс місцевий мешканець Богдан Дацко, завдяки йому було прокладено газопровід від ГРП № 5 (ріг вулиць Львівської та Сірка) до ГРП № 3 (вул. Крип’якевича) та до школи № 1, а також немалий вклад у цей процес був зроблений дирекцією заводу нестандартного обладнання на чолі з М. А. Несеним, зокрема, на кошти заводу було закуплено понад 5 км газових труб для газифікації села.
У 1985—1987 роках, під час головування, наступника Володимира Григоровича на посаді сільського голови — Анатолія Онуфрійовича Ткаленка, продовжувалися роботи з газифікації села та будівництва школи № 1, а також було відкрито продуктовий магазин при вул. Шашкевича.
У 1987—1989 роках сільською радою керував Володимир Петрович Венгрин, за головування якого було здано в експлуатацію школу № 1, побудовано біля школи газову котельню, продовжено роботи з газифікації села. Через господарський двір радгоспу «Львівський» до вул. Мазепи було продовжено вул. Заньковецької.
Ось і настав надзвичайно складний і відповідальний час — це час розпаду радянської тоталітарної держави, пробудження національної свідомості, великого піднесення народу. Але, разом з тим, це був час, коли розпадались державні підприємства, колгоспи, а люди втрачали роботу. В період часу між 1989 та 1991 роками у Водянській сільській раді довелося головувати Борису Андрійовичу Будзанівському — головою ради та Баландюху Петру Васильовичу — головою виконкому. Одним із дієвих заходів для підтримки людей в цей час було виділення городів в с. Конопниця площею 9 га та виділення земельних ділянок під будівництво житла, у першу чергу, багатодітним сім’ям.
Багато роботи проводилося в царині національного відродження: демонтаж пам’ятника Леніну (червень 1990 року), перейменування вулиць села, котрі носили імена діячів тоталітарного режиму та виготовлення табличок на перейменовані вулиці; повернення селу історичної назви «Зимна Вода», проведення національних та фольклорних свят, розповсюдження національних прапорів тощо.
18 листопада 1989 року церкви Воздвиження Чесного Хреста та Святого Івана Богослова повернуті греко-католицькій громаді села.
У серпні 1990 року на фасаді сільської ради встановлено національний герб України — Тризуб.
З розвитком демократичних реформ наприкінці 1980-х років в Зимній Воді з’явилися осередки громадсько-політичних організацій, зросла політична активність громадян України. Так, у 1988 році створено осередок товариства української мови та культури, яке проводило велику роботу з упровадження та популяризації української мови та культури. У 1989 році було відновлено діяльність Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, керівником якого стала Надія Олександрівна Малиха; створено осередок громадсько-політичної організації Народний Рух України за перебудову.
Після прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України, відбуваються радикальні зміни не лише в державі, але й на теренах Львівщини, зокрема, й у Зимній Воді.
Так 18 січня 1991 року у військовій частині, котра дислокується на території села, отець Богдан Білинський відслужив святкове Богослужіння, а особовий склад військової частини разом зі своїм командиром — підполковником Терешком Романом присягнули на вірність Україні та українському народові. Це було велике свято, котре показало, що армія готова захищати інтереси українського народу. Цього результату вдалося досягли завдяки активній агітаційній роботі, що проводилася Б. Будзанівським, С. Семаком та Я. Мацишиним.
Довготривала боротьба українського народу за створення незалежної держави завершилася 24 серпня 1991 року, коли на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР було проголошено найважливіший документ — Акт проголошення незалежності України, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Хоча українці отримали свою незалежну державу, розпочався, мабуть, не менш відповідальний період — час її утвердження і розбудови. Роки, що минули від дня проголошення Незалежності, були нелегкими. Не завжди виправданими і впевненими були дії нашої влади, адже Українська держава, як дитина, робила перші самостійні кроки, набувала досвіду, вчилася на власних помилках.
З цього часу в Україні втілилося багато з того, про що мріяли українці, до чого прагнули, бажаючи змін. Залишилася в минулому стара комуністична, тоталітарна система. Стали реальністю приватна власність, виборність влади, багатопартійність, наявність альтернативних джерел інформації, відкритість кордонів, можливість жити і діяти на власний розсуд. Виросло ціле покоління нових Українців.
Але разом з тим політична розрізненість, відсутність суспільного порозуміння, політичне безвілля нашої влади, корупція, призвели до серйозних розчарувань. В такій непростій ситуації доводилося жити і працювати мешканцям нашого села, сільським головам та депутатському корпусу всіх Демократичних скликань.
У 1991 році відбулися перші демократичні вибори місцевих органів влади, було обрано 30 депутатів, а вже наприкінці цього ж року засідала сільська рада першого демократичного скликання. Головою сільської ради обрано Андрія Михайловича Шмілика, котрий за час свого головування, у 1991—1994 роках, зробив багато добрих справ для нашого села і наших людей. Продовжились роботи з газифікації сіл Зимної Води та Конопниці, проводилася реконструкція та ремонт старих електричних мереж, ремонт доріг по вулицях Гоголя, Сірка, Мазепи, Львівській та Суховільській; при дорозі на сільський цвинтар була насипана символічна могила-курган «Борцям за волю України», а між вулицями Львівською, Володимира Великого та Крип’якевича було виділено земельну ділянку під будівництво греко-католицької церкви Святих Апостолів Петра і Павла. Також було виділено земельні ділянки під будівництво православної церкви «Всіх Святих землі Української» (біля кладовища), під будівництво церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Лапаївці, для будівництва шкіл у Лапаївці та Конопниці. Завдяки спонсорській підтримці та сприяння Андрія Михайловича була збудована церква Різдва Пресвятої Богородиці в Конопниці.
Дбаючи про інтереси людей, депутатський корпус села на чолі із п. Шміликом домігся відчуження від радгоспу «Львівський» більше ніж 300 гектарів землі. Саме за рахунок цієї землі було видано понад 900 рішень (з врахуванням Лапаївки, Холодновідки та Конопниці) на проведення індивідуальної забудови мешканцями села. Це, у першу чергу, житлові мікрорайони по вул. Гоголя, біля ШЕДу та «Під Суховолею». Великі земельні ділянки біля ШЕД та під Басівським лісом також було передано мешканцям села для ведення особистого селянського господарства, а біля Руднівського та Зимновідського цвинтарів, під Білогорщею, за кільцевою дорогою, біля ЗОСШ № 1 та по вул. Суховільській — для ведення городництва.
Частина земель колишнього радгоспу «Львівський» та господарський двір господарства в цей час було передано фірмі «Галімпекс-склодзеркальний завод», 5 гектарів землі передано фермеру В. Ващуку, 9 гектарів фермеру Ю. Душному та 10 гектарів фермеру М. Ковальському, 50,2 гектара землі було передано м. Львову, під будівництво житлового масиву «Білогорща».
Працював Андрій Михайлович над тим, щоб приміщення інституту рідких добрив, що по вул. Тичини, перетворити на лікарню. Було отримане рішення обласної ради про передачу цього приміщення обласному управлінню охорони здоров’я. Проте, після наступних виборів ця справа не була доведена до кінця. Протягом 1992—1993 років завдяки старанням Андрія Михайловича була виготовлена проектна документація на будівництво каналізації. Проте, наступні керівники села не реалізували цього проекту.
У 1994 році від Зимної Води відокремилися села Конопниця та Лапаївка і стали повноцінними адміністративними одиницями з власними сільськими радами.
У 1994—2002 роках, впродовж двох скликань, сільську громаду очолював Василь Іванович Біда. Мабуть, найбільш вдячними мешканці села повинні бути Василю Івановичу за те, що з його ініціативи було викуплене сільською радою приміщення колишнього клубу по вул. Марка Вовчка і розпочато його реконструкцію під нову поліклініку, ряд сільських доріг підсипано вапняком.
За головування Василя Івановича 21 гектар землі під Білогорщею було виділено мешканцям Зимної Води та Львова під садівниче товариство «Дари природи». Розпочалась активна приватизація присадибних земельних ділянок та ділянок для ведення особистого селянського господарства; 3,6 гектари землі було виділено по вул. Тичини кооперативу «Сигнал» під житлове будівництво. В цей час також передано у приватну власність та постійне користування ряд ділянок для ведення бізнесу: під будівництво заправки автомобілів товариству «Атмосфера-центр», ПП «Високий замок», ПП З. Світлику, під кафе «Ганна-Марія», магазин «Зелена хата», під автомийку по кільцевій дорозі.
У 2002—2006 роках на посаді сільського голови працював Володимир Петрович Возняк, під час керівництва якого розпочався певний рух з соціального розвитку села.
Активно велися роботи з будівництва нової поліклініки, були заасфальтованими вулиці Мазепи та Львівська, ряд вулиць підсипано гравієм, відновлено роботу КНС біля школи № 1, з ініціативи депутата Романа Івановича Савки розпочалися роботи з централізованого водопостачання кварталу забудови «Гоголя». За сприянням сільського голови та керівництва телекомунікаційної компанії «Аркада-Х» було встановлено сучасну цифрову АТС-295 та проведено телефонізацію багатьох будівель житлового та комерційного призначення.
Багато зроблено Володимиром Петровичем для розвитку бізнесу на території села. Зокрема, передано в оренду 4 гектари землі під будівництво «Епіцентру», 2,7 гектари під будівництво житлового масиву «Сонячний край», 4,4 гектари для будівництва комплексу дорожнього сервісу та будинків готельного типу біля «Смолярні», 0,7 гектара для будівництва ресторану та торгового комплексу в «Хінському» лісі; навпроти ЗОСШ № 1 виділено підприємцям села ділянки під будівництво нотаріальної контори та магазину. За сприяння Володимира Петровича передано РДА ряд ділянок для ведення підприємницької діяльності за кільцевою дорогою.
Для вирішення житлових проблем мешканців села передано у власність 118 ділянок під індивідуальне будівництво в кварталі «Південний», понад 2 гектари землі під житлове будівництво по вул. Городоцькій під Конопницею, близько 1 гектара під житлову забудову на вул. Тичини.
Черговою сторінкою в історії Зимної Води є період із 2006 року по 2010 роки.
Характерною його відмінністю є те, що на хвилі загальнонародного піднесення, викликаного Помаранчевою революцією 2004 року, до органу місцевого самоврядування — сільської ради було обрано цілий ряд зимновідців, зокрема, це: А. Фукс, А. Гутник, М. Бодревич, З. Хома, Р. Савка, Я. Мороз, О. Саган, Н. Мочерад, В. Пащак, Л. Нагурський, А. Санницький, Ю. Франчук, С. Петрівська, Г. Дюк, Г. Гонсьор, Л. Кос, Д. Войтович, С. Огірко, В. Курівчак, В. Менчак, П. Коновал, Р. Малиняк, І. Безпалюк, О. Медвідь, В. Пиріг, Л. Баб’як.
Саме ці представники депутатського корпусу села та виконавчий комітет сільської ради в складі О. Саган, М. Левчука, Н. Пехович, О. Давидко, Г. Холявки, С. Мазуркевича, І. Запоточного, М. Качмарик, Ю. Клонцака на чолі із сільським головою В. Гутником, поставили перед собою амбітні плани.
У 2006 році заасфальтовано частини вул. Кобилянської, Західної, Мазепи, Львівської, Бандери, покладено асфальт біля сільської ради, щезли великі вибоїни на дорозі навпроти сільської ради, на мості появилися нові добротні поручні, однак це лише у центрі села. На околицях ситуація з дорогами залишається критичною, незважаючи на заяви «покращення доріг до наступного року».
У 2007 році за рахунок залучених коштів заасфальтовано дорогу на цвинтар та цвинтарні доріжки, підвезено гравієм вул. Січових Стрільців, частину вул. Сірка, дорогу в лісі. Прокладено ряд водовідвідних труб під новий водогін по вулицях Яворницького, Курбаса, Січових Стрільців та в лісі.
У 2008 році, за рахунок кооперування бюджетних та залучених коштів, було покладено 720 метрів погонного асфальту на вул. Заньковецької, завезено 88 «Камазів» вапняку для ремонту вул. Івасюка та Озерної, підвезено відпрацьованим гравієм вулиці Кобилянської, Галицьку та Володимира Великого. Також у 2009 році покладено 307 метрів погонного асфальту по вул. Суховільській.
Протягом другого півріччя 2007 року було побудовано новий міст через річку по вул. Шкільній. З метою запобігання нещасних випадків, через обласну ДАІ виконком сільської ради домігся встановлення на перехресті вул. Городоцької та Заньковецької світлофора.
Вже у 2006 році було виготовлено проєкт на першу чергу каналізування. Відповідно до плану роботи сільської ради, роботи з каналізування села були розпочаті у 2007 році. З червня і ще до кінця року прокладено до Львова два напірних колектори; виконано методом горизонтально направленого буріння ряд проколів попід річкою, попід вул. Шухевича, кільцевою дорогою, двома гілками залізничних колій.
Протягом 2008 року вже було розпочато підготовчі роботи з будівництва КНС, прокладено самопливний колектор по вул. Івасюка та Озерній. У 2009 році планувалося завершити будівництво 1-ї черги каналізаційних мереж та споруд. Проте, дане завдання не виконано з двох причин. По-перше, у зв’язку з великим дебетом ґрунтових вод та плавунів у місцях прокладання каналізаційних колекторів та будівництва насосної станції, були внесені зміни до проекту.
Не менш важливою справою, котру було розпочато у 2005 році і продовжено в 2007 році, були роботи з водопостачання, які виконувалися за рахунок залучених коштів сільської ради та коштів мешканців Зимної Води. У 2007 році, біля «Смолярні», було побудовано насосну станцію та закуплено обладнання для неї, прокладено біля 5-ти км водопроводу, підключено до водопостачання понад 100 житлових будинків. Протягом 2008—2009 років ця робота була продовжена. І вже станом на 1 січня 2010 року в селі маємо близько 28-ми кілометрів водопроводу та підключено 1070 споживачів.
28 грудня 2006 року здано в експлуатацію нову поліклініку.
У 2007—2009 роках завдяки залученню бюджетних коштів сільської ради та спонсорській підтримці проведено ремонт та модернізацію старих приміщень Зимновідської амбулаторії загальної практики сімейної медицини.
Протягом 2007 року було проведено ремонтно-реставраційні роботи будівлі Народного дому.
Серйозним кроком у 2007 році було розроблення і затвердження проєкту забудови громадського центру села. Даним проєктом передбачено побудувати дитячий садок на 150 місць, спортивний центр, будинок культури, торговельно-побутовий центр та ряд 4-поверхових будинків. І, починаючи від 2007 року, цей проєкт почав втілюватися в життя. Було відведено земельну ділянку та виготовлено проєкт дитячого садка на 150 місць. А у вересні 2008 році сільською радою розпочато його будівництво, але через відсутність фінансування з травня 2009 року по вересень 2010 року будівництво не велося. І лише у 2011 році, напередодні свята Покрови, урочисто відкрито новий дитячий садочок «Казковий Світ» по вул. Крип’якевича, 15.
У 2007—2009 роках, у приміщенні старого садка по вул. Бандери, проведено внутрішній ремонт, замінено вікна, реконструйовано внутрішню електромережу, закуплено нові меблі, інвентар та побутову техніку, встановлено нову огорожу та облаштовано дитячий майданчик.
Як і планувалося, з ініціативи сільської ради, у 2008 році була проведена реконструкція символічної могили «Борцям за волю України». До цієї важливої справи долучилися підприємці нашого села В. Ваславик та Ю. Ткач.
У 2008 році мешканцями нашого села архітекторами О. О. Крушельницьким та Р. О. Крушельницьким запроєктовано стадіон у Хінському лісі, а у 2009 році було розпочато роботи з його будівництва; за рахунок залучених коштів, при вулицях Грушевського, Львівській та Сонячній, облаштовано три дитячих майданчики.
У 2016 році розпочато будівництво спортивної зали для ЗОСШ № 2 (прибудова до існуючої будівлі школи при вул. Сірка, 75).
